— Зараз побачимо, — відповів Гергор.

І ось що вони побачили: на чахлому дереві висів голий чоловік.

— Що це? — скрикнув вражений царевич.

Ад’ютанти підбігли до дерева і впізнали того, хто висів на ньому: це був той самий старий селянин, канал якого засипали вранці.

— Добре, що повісився! — кричав серед гурту офіцерів Євнана. — Чи ви б повірили, що цей нікчемний раб насмілився хапати за ноги його достойність міністра!..

Рамзес, почувши це, спинився. Він зліз з коня і підійшов до зловорожого дерева.

Чоловік висів з витягнутою вперед головою. Рот у нього був широко розкритий, долоні повернуті до людей, а в очах застиг жах. Здавалося, він хотів щось сказати, але йому перехопило подих.

— Нещасний! — співчутливо зітхнув царевич. Повернувшись до почту, він звелів, щоб йому розповіли

історію цього селянина, і, вислухавши її, довго їхав мовчки.

Перед очима його стояв образ самогубця, а серце краяло невідступне почуття, що цьому зневаженому рабові була заподіяна велика кривда. Така безмірна кривда, що над нею міг замислитись навіть він — син і наступник фараона.

Стояла нестерпна спека. Курява сушила губи, ятрила очі людям і тваринам. Полки зупинилися, на короткий перепочинок, а тим часом Нітагер кінчав розмову з військовим міністром.

— Мої офіцери, — мовив старий полководець, — дивляться не під ноги, а перед собою. І, мабуть, тому ворог ніколи не міг захопити мене зненацька.

— Ти нагадав мені цим, достойний Нітагере, що я повинен сплатити деякі борги, — відповів Гергор і наказав зібрати воїнів та воєначальників, які були неподалік. — А тепер, — сказав міністр, — покличте Євнану.

Обвішаний амулетами офіцер з’явився на поклик так швидко, наче давно вже цього чекав. На його обличчі сяяла ледве стримувана радість.

Гергор, побачивши перед собою Євнану, звернувся до присутніх:

— З волі його святості верховна військова влада по закінченні маневрів знову переходить до моїх рук.