— Навіть коханкою писаря того пана, який носить опахало над мемфіським номархом? — запитав глузливо Тутмос.

— Навіть.

— Навіть коханкою того пана, який носить опахало? Сара завагалась, але відповіла:

— Навіть!

— То, може, ти не стала б коханкою і самого номарха? У дівчини опустилися руки. Вона збентежено поглядала то

на одного, то на другого юнака; уста її тремтіли, на очі набігли сльози.

— Хто ви такі? — спитала вона злякано. — Ви зійшли з гір, мов звичайні подорожні, що просять хліба та води, а розмовляєте зі мною, як найвищі вельможі… Хто ж ви такі?.. Твій меч, — повернулась вона до Рамзеса, — оздоблений смарагдами, а на шиї в тебе золотий ланцюг, якого не має в своїй скарбниці навіть наш пан, милостивий Сезофріс.

— Скажи мені краще, чи я подобаюсь тобі? — вперто домагався Рамзес, стискаючи дівчині руку і ніжно заглядаючи їй в очі.

— Ти гарний, мов архангел Гавриїл, але я боюсь тебе, бо не знаю, хто ти…

Раптом з-за гір долинули звуки сурми.

— Кличуть тебе! — скрикнув Тутмос.

— А якби я був такий вельможний пан, як ваш Сезофріс? — спитав царевич.

— Ти можеш бути… — шепнула Сара.

— А якби я носив опахало над номархом Мемфіса?

— Ти можеш бути навіть і таким вельможею… Десь на узгір’ї заграла друга сурма.

— Ходімо, Рамзесе! — наполягав стривожений Тутмос.

— А якби я був… наступником трону, ти пішла б до мене, дівчино? — питав Рамзес.

— О Єгово! — скрикнула Сара, падаючи на коліна. Сурми знов тривожно озвалися зразу в кількох місцях.

— Треба бігти! — розпачливо благав Тутмос. — Невже ти не чуєш, що в таборі тривога!

Наступник трону хутко зняв із себе коштовний ланцюг і накинув його Сарі на шию.

— Віддай це батькові, — мовив він, — я купую тебе. Бувай здорова.

Він палко поцілував її в уста, а Сара обняла його за ноги.