Раптом Рамзес зупинився й повернув коня. Його зразу ж оточили придворні, під’їхали полководці, і поволі, розміреним кроком наблизились стрункі шеренги полків.

У пурпуровому промінні надвечірнього сонця царевич був схожий на статую бога; воїни дивилися на нього з гордістю й любов’ю, воєначальники — з захватом.

Рамзес підняв руку. Всі замовкли, і він заговорив:

— Достойні полководці, мужні воєначальники, слухняні воїни! Сьогодні боги дарували мені щастя командувати такими героями, як ви. Радість сповнює моє царське серце, А оскільки воля моя така, щоб ви, хоробрі полководці, воєначальники й воїни, завжди поділяли моє щастя, то призначаю вам нагороду: по драхмі кожному воїну з тих, що йшли зі мною на схід, і з тих, що вертаються з нами від східного кордону. Крім того, дарую ще по одній драхмі грецьким воїнам, які сьогодні під моєю командою пробили нам вихід з ущелини,

і по одній драхмі кожному воїнові з тих полків достойного Нітагера, які хотіли заступити нам шлях… Військо завирувало.

— Хай живе наш вождь!.. Слава наступникові фараона, хай він живе вічно!.. — гукали воїни, а найголосніше — греки.

Царевич казав далі:

— Для розподілу між нижчими офіцерами мого війська та війська достойного Нітагера даю п’ять талантів. Найдостойнішому міністрові та старшим полководцям дарую десять талантів…

— Я відмовляюсь від своєї частки на користь війська, — відповів Гергор.

— Хай живе наступник трону!.. Хай живе міністр! — кричали офіцери й воїни.

Червоне кружало сонця вже торкнулося пісків західної пустелі. Рамзес попрощався з військом і галопом помчав до Мемфіса, а достойний Гергор, супроводжуваний радісними вигуками, сів у ноші і також наказав випередити військо, що посувалося дорогою.

Коли ноші віддалилися від полків настільки, що окремі ви гуки злилися в невиразний гомін, схожий на шум водоспаду, міністр, нахилившись до писаря Пентуера, сказав: