Ад’ютант здвигнув плечима.

— Чудний ти чоловік, хоч і дуже розумний! — промовив він. — Ти ж бачиш, що кожен з нас посідає якесь становище — низьке, нижче або найнижче — і мусить робити своє діло. А хіба тебе хвилює те, що ти не фараон і тебе ніколи не поховають у піраміді?.. Взагалі ти не думаєш про це, бо розумієш, що так воно ведеться споконвіку. Кожен виконує свій обов’язок: віл оре, осел везе подорожніх, я обвіваю його достойність, ти за нього пам’ятаєш і думаєш, а селянин обробляє землю і платить податки. Хіба нас обходить, що якийсь бик народжується Апісом і йому віддають шану в храмі, а якийсь чоловік — фараоном чи номархом?..

— В цього селянина знищили його десятирічну працю… — прошепотів Пентуер.

— А твоєї праці не нищить міністр? — спитав ад’ютант. — Хто знає, що державою правиш ти, а не достойний Гергор?

— Помиляєшся, — мовив писар, — державою править він, а не я. Він має владу, він має волю, а я… тільки знання… Мене, зрештою, та й тебе, не б’ють, як того селянина.

— Але зате побили Євнану, тож і нам може перепасти. Треба бути мужнім і задовольнятися тим місцем в житті, яке тобі призначене. Тим більше що, як тобі відомо, наш дух, безсмертний Ка, очищаючись, підноситься на все вищий і вищий щабель, щоб через тисячі або мільйони років разом з душами фараонів і рабів, навіть разом з богами, розчинитися в безіменному і всемогутньому творцеві життя.

— Ти говориш, як жрець, — гірко відповів Пентуер. — Швидше я мусив би себе цим заспокоювати! Але в душі моїй великий біль, бо я відчуваю страждання всього народу…

— Хто ж у цьому винен?

— Мої очі й серце. Воно, мов долина серед гір, не може мовчати, коли чує крик, і відгукується луною.

— А я тобі скажу, Пентуере, що ти надто багато мислиш про небезпечні речі. Не можна безкарно ходити по кручах східних гір — там легко зірватися в прірву — або блукати в західній пустелі, де чатує зголоднілий лев і здіймається шалений хамсин…