Тим часом двоє прислужників міністра — ад’ютант, що носив опахало, та писар Пентуер — теж почали розмову.

— Що ти думаєш про цю пригоду з Євнаною? — спитав ад’ютант.

— А що ти думаєш про невільника, який повісився на тому дереві? — запитанням відповів писар.

— Здається мені, що для цього невільника сьогоднішній день — найкращий, а зашморг — найм’якший з усіх, які він за життя не раз відчував на своїй шиї, — мовив ад’ютант. — А крім того, я думаю, що тепер Євнана дуже пильно наглядатиме за наступником трону.

— Ти помиляєшся, — відповів Пентуер. — Євнана тепер ніколи не побачить на дорозі скарабея, хоч би той був завбільшки як віл. А щодо того селянина, то чи не здається тобі, що йому жилося погано… дуже погано на священній єгипетській землі?

— Ти не знаєш селян, тому таке кажеш…

— А хто ж їх знає краще?.. — похмуро відповів писар. — Хіба я не виріс між ними? Хіба я не бачив, як мій батько зрошував землю, чистив канали, сіяв, жав, а головне — платив податки? О, ти не знаєш, яка доля селянина в Єгипті!..

— Зате знаю, яка доля чужоземця, — мовив ад’ютант. — Мій прадід чи прапрадід походив з вельможного роду гіксосів, але зостався тут, бо полюбив цю землю. І що ти думаєш? Мало того, що в мого прадіда відібрали маєток, але ще й на мені лежить пляма походження!.. Сам бачиш, що я мушу терпіти від вельможних єгиптян, хоч і займаю значну посаду. Як же я можу вболівати над долею єгипетського селянина, який, побачивши, що шкіра в мене жовтувата, не раз бурмотить собі під ніс: «Поганин!.. Чужоземець!» Бо він же — цей селянин — не поганин і не чужоземець.

— Він тільки раб, — зауважив писар. — Раб, якого одружують, розлучають, б’ють, продають, часом убивають і завжди примушують працювати, обіцяючи до того ж, що й на тому світі він також буде рабом.