Спів усе наближався. Вже співачка була за кілька кроків від них, коли Тутмос, визирнувши з-за кущів, вигукнув:

— Глянь, Рамзесе, яка красуня!..

Царевич, замість того щоб глянути, вибіг на стежку й заступив дорогу співачці. Це й справді була вродлива дівчина з грецькими рисами обличчя й шкірою кольору слонової кістки. З-під серпанку на голові виглядали розкішні чорні коси, закручені у вузол. На ній було довге біле вбрання, яке вона з одного боку підхопила рукою; крізь прозору тканину видно було дівочі перса, схожі на яблука.

— Хто ти, дівчино? — спитав Рамзес. Суворі зморшки на його чолі розгладились, очі заблищали…

— О Єгово!.. Батьку!.. — скрикнула перелякана дівчина і спинилась мов укопана на стежці. Та незабаром вона заспокоїлась, і оксамитні очі її набрали лагідного, сумовитого виразу.

— Звідки ти взявся? — спитала вона Рамзеса трохи тремтячим голосом — Я бачу — ти воїн, а воїнам тут ходити не можна.

— Чому не можна?

— Бо це земля великого пана, Сезофріса.

— Ого! — усміхнувся Рамзес.

— Не смійся, бо зараз ти збліднеш. Адже пан Сезофріс — писар пана Хаїреса, який носить опахало над найдостойнішим номархом Мемфіса. Мій батько бачив його і падав перед ним ниць.

— Ого-го! — повторив, і далі сміючись, Рамзес.

— Ти надто зухвалий, — мовила, спохмурнівши, дівчина. — Якби не твоє добре обличчя, я б подумала, що ти грецький найманець або розбійник.

— Він ще не розбійник, але колись, може, стане найбільшим розбійником, якого носила земля, — втрутився в розмову чепурун Тутмос, поправляючи перуку.

— А ти, мабуть, танцівник, — відповіла, осмілівши, дівчина. — O!.. Я навіть згадала, що бачила тебе на ярмарку в ПіБаїлосі, коли ти заклинав змій.